Наталія Макух

Любой уважающий себя чиновник считает делом чести монетизировать свою должность , Как только появляется вкус к жизни, так сразу приходят друзья со своим пудом соли, Жизнь – это такой театр, сцена которого на земле, а зрительный зал на небесах, Чи пам’ятаєш ти, як перший раз Ввела вона тебе у перший клас: Як друга мати, взявши твою руку, Ввела тебе до школи, на науку. Навчила як писати і читати А ще й, до того, старших поважати. Знання і мудрість віддала малій дитині І виховала в кожному людину. А скільки раз сивіли волосини, Як раптом чула: «Ой, упав хтось із діток!» Та всеж вона втоптала нам стежини До нових і сяючих зірок. Вона, як зірка в небесах сіяла. Для всіх нас прикладом завжди була. Ця перша вчителька, яку ми так любили. Весь свій талант вона нам віддала. І хоч ідуть роки, і зустрічі із вами, Які спливають, як гірська вода, Та в серці завжди буде наша «друга мама», Її любов нас вічно зігріва. Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв В степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?.. Бо вас лихо на світ на сміх породило, Поливали сльози... чом не затопили, Не винесли в море, не розмили в полі? Не питали б люди, що в мене болить, Не питали б, за що проклинаю долю, Чого нуджу світом? «Нічого робить» — Не сказали б на сміх... Квіти мої, діти! Нащо вас кохав я, нащо доглядав? Чи заплаче серце одно на всім світі, Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав. Може, найдеться дівоче Серце, карі очі, Що заплачуть на сі думи — Я більше не хочу... Одну сльозу з очей карих — І пан над панами!.. Думи мої, думи мої! Лихо мені з вами!.. За карії оченята, За чорнії брови Серце рвалося, сміялось, Виливало мову, Виливало, як уміло, За темнії ночі, За вишневий сад зелений, За ласки дівочі... За степи та за могили, Що на Україні, Серце мліло, не хотіло Співать на чужині... Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчуками Збирать на пораду... Нехай душі козацькії В Украйні витають — Там широко, там весело Од краю до краю... Як та воля, що минулась, Дніпр широкий — море, Степ і степ, ревуть пороги, І могили — гори. Там родилась, гарцювала Козацькая воля; Там шляхтою, татарами Засівала поле, Засівала трупом поле. Поки не остило... Лягла спочить... А тим часом Виросла могила, А над нею орел чорний Сторожем літає . І про неї добрим людям Кобзарі співають, Все співають, як діялось, Сліпі небораки,— Бо дотепні… А я... А я… Тільки вмію плакать, Тільки сльози за Украйну... А слова — немає... А за лихо... Та цур йому! Хто його не знає!.. А надто той, що дивиться На людей душою — Пекло йому на сім світі, А на тім... Журбою Не накличу собі долі. Коли так не маю. Нехай злидні живуть три дні - Я їх заховаю, Заховаю змію люту Коло свого серця, Щоб вороги не бачили, Як лихо сміється... Нехай думка, як той ворон, Літає та кряче, А серденько соловейком Щебече та плаче Нишком — люди не побачать, То й не засміються... Не втирайте ж мої сльози, Нехай собі ллються, Чуже поле поливають Щодня і щоночі, Поки попи не засиплють Чужим піском очі... Отаке-то... А що робить? Журба не поможе. Хто ж сироті завидує — Карай того, Боже! Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас — Де ж мені вас діти?.. В Україну ідіть, діти! В нашу Україну, Попідтинню, сиротами, А я — тут загину. Там найдете щире серце І слово ласкаве, Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу... Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток не