Уляна Каштан

Я кину все. Я вірю в кілометри — обвітрені, задихані і злі. Багато їх у матінки Деметри, Котра була богінею землі. О, розмотай шляхи мені, богине! Світ за очі від себе забіжу. Рятуй мене, врятуй мене, бо гине моя душа, задивлена в чужу. Так ніжно, так беззахисно, так віддано, так всупереч тверезому уму. Врятуй мене розлукою і віддалю,— ні спогаду з тобою не візьму. В гірких оазах сонячної цедри, де грім тримає зливу в рукаві, де тільки версти, дерев’яні зебри, пасуться в запорошеній траві,— хай буде степ, хай буде ліс і гори, хай вибухне земна твоя пралють, коли лихі на око семафори мені дорогу смутком переллють! Ліна Костенко і якось неначе звикаєш що небо тебе тримає хоч жодних підстав немає – ти з богом угод не складав на вітер він слів не кидає а слів окрім вітру не має і віє від краю до краю він також без жодних підстав та в паузах поміж словами бувають повітряні ями куди уперед ногами виносить тебе як мерця в провал між ударами пульсу зриваєшся з звичного курсу і брак для рятунку ресурсів вже навіть у бога-отця та дух його віє де хоче а син порятунок пророчив і сон його літньої ночі розбудить кохану твою і мила розгорне для тебе шатро аварійного неба а все що для цього їй треба – згадати забуте л.ю.б.л.ю