Катя Кириленко

Інколи ти приходиш уві сні... Тільки там я можу побути з тобою наодинці... Хочу назад у минуле... Щоб виправити всі свої безглузді помилки... Все, що в мене залишилось- це спогади... Маленькі шматочки від колись такого великого щастя… Колись ми могли розмовляти годинами...а зараз... Зараз просто холодний твій погляд при зустрічі. Ну чому ми сумуємо за тими, кому ми нафіг не потрібні?? Так тягне до тебе на сторінку, хоч я й знаю що там нічого нового. Чорний список... Прикро засинати з слізьми на обличчі...І усвідомлювати весь цей жах.. Давно вже нічого нема...Є я...І десь там ти... Я тебе кличу, а ти не чуєш... Я на тебе дивлюся, а ти не бачиш... Ночами я про тебе мрію, а ти не знаєш... Я тебе кохаю, а ти не розумієш... Часто ми говоримо "Не кохаю", хоча ще кохаємо. Часто говоримо "Ненавиджу" тільки для того, щоб ми самі повірили в це. Часто ми говоримо "Прощай", в надії побачити людину ще раз. Ми говоримо "Іди", щоб людина не бачила наших сліз. Ми говоримо "Ніколи", коли знаємо що це трапиться знову. Ми говоримо "Розлюбив", коли боїмося зізнатися в своїх почуттях. Ми говоримо "Я тебе забув", коли думка про людину не виходить з голови. Ми говоримо "Я видалив (а) її (його) номер", коли пам'ятаємо його напам'ять. Ми говоримо "Між нами все скінчено", коли все тільки починається. Іноді ми не можемо сказати "Кохаю", коли боїмося почути відповідь. Ми просимо щоб нас залишили одних, коли потребуємо чиєїсь підтримки. Ми сподіваємося, коли немає ніяких шансів. Ми чекаємо, коли знаємо, що про нас вже забули. Ми мріємо, знаючи, що це ніколи не трапиться. Людям вистачає миті, щоб забути життя. А мені напевно не вистачить вічності змиритись... Змиритись, що ти не мій...