Екатерина Загородняя

«Пелюстки зів’ялих тюльпанів» Мої пальці торкають пелюстки зів’ялих тюльпанів. Не твої теплі руки, що так обіймали мене, Що ловили цунамі душевних моїх океанів, Й не боялись, що щастя з наступним відливом мине. Я вглядаюсь в основу тонкої, тендітної квітки, Там шукаю опору. Раніше вбачала в тобі, Непохитність і силу. Напрочуд, не знаю я, звідки Мала стільки терпіння отак помилятись тоді. Я вдихаю півтон аромату. Останнього, звісно. І парфуми на шиї цей запах уже переб’ють. Твої руки холодні для мене. Не грій їх, запізно. Просто я не для тебе замерзла. У цьому вся суть. Я збираю самотні пелюстки у жменю зі столу. Це не дивно, все має початок і йде до кінця. Я ущент розірву наше болісне замкнуте коло, А ці спогади разом з букетом кидаю в сміття. _____________________________________ Усі, хто просився до неї на чай, чули одне «але»: «Мій чай для тебе, юначе, просто так не мине. Ти зійдеш з глузду від внутрішніх опіків і пожеж. Простіше кажучи, від чаю мого умреш.» Ніхто не казав «гаразд», проте кожен йшов, В надії загоїти чаєм тим давній шов. У чаї були морфій, жага й зола - Отруєння знищило вщент їх палкі тіла. Усі, хто просився, отримали все своє: І чаю, і кави, і ліжко в її фойє. Шкода лиш, що зникли ті любі за «просто так», Відчувши напоїв тих терпко-сп'янілий смак. «Проклята діва, відьма, чаклунка в ярмі,» – Так шепотіла громадськість про неї, писали ЗМІ. Так вона все ж веліла: «Ридай, молись і жадай. Просися на мій крижаний і убивчий чай.» Бо кожен і рух, і дотик, і погляд з-під вій Не був подібний до інших хмільних повій, Не був подібний до інших монарших чинів, І будь-хто її бажав, і будь-хто її волів. Коли ти побачиш волосся із шоколадних плит, І очі оті убивчі під покровом чорних свит. Коли ти зустрінеш вуста, що бліді, як сталь – В її неосяжні кордони на чай завітай. Лиш так ти дізнаєшся болю старого маршрут, Лиш так віддаси минуле в її надвідвертий суд. І спокій вона подарує на вік віків – Зате тебе більше не вкине до таборів; Зате тебе більш, юначе, не схилить на лівий край. Ковтай (швидше і дужче) цілющий чай. Не забувай цю панну, літаючи в вічних снах, Коли вона вмостить за плінтус твій ошалілий прах. _____________________________________ ти пам'ятаєш, як усе було? хоч скажеш - ні, я знаю, пам'ятаєш... як дарував мені своє тепло, ділився як зі мною своїм раєм. все як завжди - буденність, суєта... здається, іще мить - дійду до краю, ще пам'ять береже твої вуста, ще серце образ твій не відпускає. і чи відпустить? думаю - навряд, хто доторкнувся серця - там навіки, усе мізерне, тільки ти - понад, коли кохаєш - не шукай рятунку в ліках. з тобою забувала про весь світ, мене щасливою робив один лиш дотик, тремтіла від звичайного "привіт!" від погляду очей твоїх навпроти. ти пам'ятаєш...? марні вже слова, судоми пам'яті знущались і боліли, я проганяла всіх з свого життя, лише тебе одного - не зуміла... _____________________________________ Ця нiч крижана, як дотик пiвнiчного пекла Роздмухуєш вогнище, та руки нiмiють вiд спогадiв Вiд мрiй залишився слiд на стaрому коминi Та й той почорнiв, як нiч. Крижана та мертва. Порожнi думки голосять, як тисячi гришникiв Нiхто не почує, не прийде ще тисячi рокiв Лиш вiчнiсть, та й та слiпа на тронi iз кiсток Мордує живих i мертвих, як кати пророкiв. Пiд скелями гниють мiста iз стiнами - кригою Ти чуєш, не мрiй, не буде звiдсiля виходy Месiя пiд кайфом дрiмає вже тисячу рокiв у книгах Колись його, як i нас помилково вигадали. То й краще почути вирок. Вiд пекла до раю- Хвилина по мiсту iз цвiлого, хтивого мороку Мотузка тремтить у долонях та й тягне до краю Тебе. Твої мрiї. Казки iз дитячих оповiдок.